Ми стоїмо. Задрипанці зі сходу
по власних трупах сунуть, мов каток,
а ми ще тут, і кращого народу
я ніц не бачив! Полум’я ковток

вже став звичайним видом розуміння
того, що українці – не раби
і дістають з сердець своїх каміння
для гнівної, святої боротьби

за рідний край. Москальство не чекало,
що кожен двір стрілятиме туди,
куди воно свою мармизу впхало
у геть безумних пошуках біди.

Палає Харків. Площами Херсону
крокують ті, хто завтра побіжить,
щоб здатися до нашого полону,
бо вибір буде: вмерти або жить.

Чернігів, Київ, Суми й Волноваха,
Одеса, Васильків, Енергодар…
Ви не піддались відчаю і страху.
Ви вісім днів тримаєте удар

і всім навкруг даруєте надію
на те, що ми дожмемо те сміття…
На те, що серцем вимолені мрії
здійсняться ще за нашого життя…

Прийшла весна. Нам скоро треба сіять
зернину в землю – чорну і живу.
Ми стоїмо. Задрипанці з росії
по власних трупах сунуть на москву… О. Ноцький